Моя професійна орієнтація формувалася в сімейному оточенні. В дитинстві хотів стати космонавтом. Наступною мрією було стати учителем. Мабуть, зіграли прадідові гени, який працював у Золотоніській жіночій гімназії. Його дочки стали вчителями. Моя мама також була вчителькою, а батько працював на комбінаті хлібопродуктів. Мав золоті руки, за що неодноразово нагороджувався грамотами та медалями.
Улюбленим предметом у школі була біологія завдяки талановитому вчителю Марії Петрівні Дудак.. Її урок достатньо було прослухати, а потім в підручнику просто подивитись картинки. Всі уроки супроводжувались дослідами, часто проводились на дослідних ділянках, збиранні гербаріїв, екскурсіях з дослідженням тваринного світу. То ж вибір життєвої дороги був визначений – учитель біології. Мама хотіла іншої долі своєму синові. Вона тяжко хворіла, через що рано покинула цей світ і свою хворобу пов’язувала, в першу чергу, з нервовими перевантаженнями, притаманними педагогічній роботі. То ж ненав’язливо проводилась «профорієнтаційна робота». Перелом відбувся у 8 класі на захоплюючих уроках біології.
У 1983, здавши профілюючий екзамен з хімії, вступив до Дніпропетровського медичного інституту. Вибір такого віддаленого від Золотоноші ВУЗу був випадковим. У 10 класі навчався на заочних підготовчих курсах до вступу, а вони були саме в цьому інституті. Вступаючи до інституту, мріяв про спеціальність терапевта чи кардіолога – хотів вилікувати маму. Та не встиг.
Навчаючись, працював медбратом у протитуберкульозному диспансері у відділенні хронічних деструктивних форм туберкульозу та туберкульозного менінгіту. Вибір був випадковим – бо там було місце. Але робота надзвичайно зацікавила, почав займатися в студентському науковому товаристві на кафедрі туберкульозу. Вдячний долі за роботу в прекрасному колективі. В цьому відділенні, де лікувались пацієнти з різних соціальних прошарків, навчився мистецтву спілкування.
Мрія про терапію чи кардіологію не покидала до кінця навчання, але готовий був стати і фтизіатром. Головне – хотілося працювати поближче від дому, бо треба було приглянути й за молодшою сестрою. Та доля розпорядилася по іншому: отримав направлення до Кіровограда дерматовенерологом обласної лікарні «ліксанупра». Довго ходив на роботу в інтернатурі, що проходила в обласному шкірвендиспансері, з фонендоскопом та тонометром у портфелі. Та завдяки прекрасному колективу диспансеру, батьківському піклуванню головного лікаря Олександра Івановича Павелка дерматовенерологія неабияк зацікавила мене. Хоча треба було вивчати нову спеціальність практично з нуля, бо в інституті їй приділяли зовсім мало уваги. Були запрошення перейти у фтизіатрію, та залишився вірним дерматовенерології.
«Ліксанупр» ліквідували і мене направили працювати до Світловодська у міжрайонний шкірвендиспансер. Цей лікувальний заклад свою історію розпочав із 10 дерматовенерологічних ліжок у Глинській дільничній лікарні. У 1952 році створено диспансер у Новогеоргієвську. Тоді цьому закладу виділили приміщення тимчасових бараків, призначених для проживання будівельників міста Світловодськ. Ці будівлі з’єднувались, добудовувались і прослужили аж до ліквідації диспансеру.
Ось цей прекрасний лікувальний заклад з колективом професіоналів, добре організованою роботою на кінцевий результат радо прийняв молодого спеціаліста у 1990 році, створив усі умови для професійного зростання. Вже через шість років я, 30-річний дерматовенеролог очолив заклад. Але перед цим створив перший у Кіровоградській області дерматовенерологічний приватний кабінет «ДАН», який відіграв надзвичайну роль в приборканні епідемії венеричних захворювань у Світловодську та районі. Шкільна організаторська закалка привела мене на посаду заступника голови міськрайкому Світловодського Товариства Червоного Хреста на громадських засадах. При цьому товаристві був створений кабінет фізіотерапевтичних методів профілактики серцевих хвороб та захворювань органів дихання, недільний ліцей. Одним із відділів цього навчального закладу був медичний. Слухачів ліцею, а це були і учні старших класів, і дорослі, навчали навикам надання невідкладної допомоги, основам догляду за хворими. Програма ліцею допомагала випускникам шкіл успішно вступати до ВУЗів. Пройде певний час і будучи головним лікарем Світловодської районної лікарні, приймав своїх колишніх учнів на роботу лікарями та середніми медичними працівниками. Один із них Гайдадим Сергій Федорович навіть очолював дерматовенерологічне відділення у Світловодській лікарні.
Робота в диспансері була чітко налагоджена під мудрим керівництвом Матигуліна Рафіка Нурулайовича. В диспансері на той час працювали і попередні керівники закладу – Фофанов Сергій Михайлович у стаціонарі та Кришень Олександр Микитович – на амбулаторному прийомі. У стаціонарі працювала також лікар Бєляєва Антоніна Павлівна. На амбулаторному прийомі працювала Бєляєва Наталія Сергіївна, Кокуркін Володимир Васильович, Павлухін Сергій Миколайович. Чітко працювала лабораторія, яка виконувала серологічні дослідження для всього району та загально клінічні дослідження під керівництвом лікаря-лаборанта, а в минулому – дерматовенеролога Кисельової Тамари Павлівни. Пізніше в колектив влилися молоді лікарі Дейкун Олександр Миколайович, Антипова Жанна Арнольдівна, Черненко Олена Вікторівна.
Дерматовенерологи – це особливі лікарі. Якщо терапевт чи хірург бореться за життя одного пацієнта, акушер-гінеколог – двох, то дерматовенерологи – за ціле покоління. Мало хто розуміє, що недолікований сифіліс дасть про себе знати через десятки років, а може аукнутись у наступних поколіннях нащадків. У нашій праці поєднується робота слідчого (виявлення контактів),епідеміолога (робота у вогнищах розповсюдження хвороб) і педагога (навчити хворого правилам гігієни, поведінковим навичкам), ну і звичайно – лікарський талант. Тому нас часто бачили в дитячих садках та школах, інтернатах, де виявлялись інфекційні хворі, постійно ми працювали у відділенні переливання крові, оглядаючи донорів на відсутність шкірних проявів інфекційних хвороб. Поширеною була практика забору крові в селах району, на підприємствах.
Багато сил і часу забирала робота по виявленню джерела зараження у хворих на венеричні хвороби. Контакти часто приховувались і треба було в бесіді «взяти слід» і передати його нашим патронажним сестрам Раїсі Михайлівні Горбушиній та Антоніні Павлівні Власовій, які вже своїм талантом проводили розшук і доправляли «підозрюваних» до диспансеру.
Пам’ять закарбувала декілька випадків.
Сифіліс виявлено у дівчини, учениці школи в одному з сіл. Сідаємо в наш Уазик з незмінним водієм Сергієм Миколайовичем Малиновським та патронажною медсестрою. Заходимо в дерев’яну хату, які зараз можна побачити тільки в музеях. Такої кількості мух в приміщенні я ніколи не бачив. На ліжку лежить виснажений хворобою чоловік. Це батько хворої дівчини-підлітка. Разом з матір’ю вони бідкаються, переживають за свою дитину. Вияснили з ким дівчина дружить і поїхали по селу знайомитись з друзями. Село є село. Миттєво знайшлися інформатори, які вказали на імовірних контактів. Знаходили їх і вдома, і на пасовищі, і на роботі. Кров на аналіз брали в польових умовах. Наступного дня мали чітку картину вогнища захворювання сифілісом. І завдяки проведеним міроприємствам хвороба не поширилась по селу.
Унікальний випадок, який заставив листуватись з багатьма закладами неосяжного СРСР. Хворий на сифіліс вказав джерелом зараження громадянку Полькіну, яка працює буфетницею в пароплавстві. Спочатку листи пішли в міста, де були пароплавства по Україні. Не отримавши відповідей, які б нас задовольнили, писали і в Балтику, і на Далекий Схід. Все поштою, у конвертиках, не маючи Інтернету і часто вказуючи адресу як у тому оповіданні «на село до дідуся». А потім пацієнт «розколовся». Він був нетрадиційної орієнтації і його партнера ми вже пролікували. Але його версія про джерело зараження була більш прозаїчною і не потребувала затрат сил по розшуку контакту.
З Узбекистану прийшов лист, у якому колеги просили розшукати джерело зараження хворого сифілісом Ж., який указав статевим контактом громадянку Олю, яка приходила до військової частини в Світловодську, де він служив і мала там статеві зв’язки. От і всі дані. Розшуки почали з військової частини. Виявили хто ще був у статевих контактах із підозрюваною, але слід її не проглядався. В цей час до диспансеру попадає з сифілісом дівчина. Досліджуючи її статеві та побутові контакти встановлюємо певні збіги. Встановили, що в неї є старша сестра, яка покинула свою дитину і десь промишляє на дачах. Їдемо з Сергієм Миколайовичем на дачу. Заходимо в приміщення. Сидять лисі чоловіки. Один з них прикутий за ногу цепом до ліжка. На нозі в іншого – рвана рана. Цей чоловік встає, йде до сокири : «Піду дровець порубаю». А Сергій Миколайович: «От гадство, пістолет забув у машині», – і до дверей. Чоловік зупинився, сів. Невідомо як тоді могли скластися обставини – може б і не писав би я сьогодні ці спогади, отримавши обухом по голові. З міліцією то ми співпрацювали, але так щоб виїздити на розшуки , то не практикували. Один із лисих «чоловіків» виявився Олею, яку ми розшукували. Від сифілісу вона облисіла, вкрита поширеними характерними для цієї хвороби висипами. Співмешканець прикував її, бо та не держалася дому і часто поривалася втекти, щоб десь вступити в статевий контакт. А рану на нозі вона вигризла, коли її затримував. Наш диспансер тоді не мав статусу юридичної особи. Називаючись міжрайонним диспансером(обслуговував і хворих Онуфріїівсього району) він по суті був відділенням центральної районної лікарні. Фінансувався він – що крізь пальці протікало. Особливо небезпечно було коли не було чим проплатити за реактиви на постановку реакції Васермана. Вона ж робилась не тільки для хворих, що звертались та лікувались у диспансері, а для хворих всього району та донорів. Часто від головного лікаря району Помазана В.І. можна було почути: «У мене на роддом грошей немає, а на ваших сифілітиків тим паче». Жаль, що керівник не розумів, що переливши не обстежену кров у тому ж пологовому відділенні можна б було заробити великих неприємностей. Тому я й позичав у сусідів то один, то другий реактив для постановки реакції Васермана. Потім ще, слава Богу на невеликий час, на нашу шию повісили ще й обстеження на ВІЛ. Гроші в лабораторію, яка знаходилась в Олександрії перераховувались не регулярно, через що були затримки з обстеженнями і це паралізувало лікувальний процес. На цей же час припало виявлення перших ВІЛ інфікованих. Чітких інструкцій по веденню цих пацієнтів не було. Епідеміолог вимагав госпіталізації. Прийшлося запросити спеціалістів з області, бо працівники санстанції вважали себе прокурорами і тільки чіткі рекомендації обласних спеціалістів допомогли вийти із складної ситуації
Диспансер виконував соціальну функцію. Нашими пацієнтами були особи без певного місця проживання, бідні, яким не було чим топити в хаті. Часто вони ставали нашими пацієнтами. Запам’ятався один випадок. Хворий з поширеною екземою. У стаціонарі з ліків – тільки зеленка. Ну що ж – що маємо тим і лікуємо. Іду на обхід із лікуючим лікарем. Бачу значне покращення стану хворого. Питаю: «Що, вдалося дістати якісь ліки?». Виявляється чуйне відношення персоналу, чиста постіль, тепло, впевненість у тому що буде нагодований, сприяло покращенню психологічного стану і в результаті одужанню хворого.
Харчування в диспансері було хорошим. Продукти ми отримували з ЦРЛ. Але протягували руку до спонсорів, у дворі диспансеру зробили город. Кілька разів практикували виїзди на заробітки до фермерів на польові роботи. Вони нас забирали своїм транспортом. Ми пололи, збирали врожай. Нам за це платили трішки грошима, трішки продуктами. Все це ми використовували на благо наших пацієнтів, на хоч якісь ремонти нашого благенького приміщення. Колектив був дружний, трудолюбивий, тому такі виїзди не були якимось ярмом, а своєрідним відпочинком.
У страшну навалу сифілісу з нестачею медикаментів ми справились хитрим способом. Тоді в Світловодській системі охорони здоров’я запровадились благодійні внески. Хворі стаціонару вносили в касу за медикаменти гроші, а ми налагодили закупку медикаментів на оптових базах.
Своєрідним талісманом, візитівкою диспансеру були наші барани Борька і Гошка. Їх кров використовувалась для постановки реакції Васермана. Тварини потребували певного догляду, гарного харчування. Якщо їх правильно не годувати – розвивається анемія і реакція йде неправильно. А ще я дуже боявся в ті голодні 90-ті щоб наших баранів на специфічному Табурищі не з’їли. Для цього розповсюджували версію, що вони хворіють сифілісом. Борька з Гошкою на наклеп не зважали. Може тому й служили науці довго й успішно.
Звичайно, дуже важко мені було працювати в умовах нерозуміння з боку адміністрації лікарні. Але ж із колективом диспансеру можна було звернути любі гори. Що ми й робили. Навіть добилися нового приміщення. Нам виділили будівлю зачиненого дитячого садка. Але ж не виділили коштів навіть на проєкт реконструкції, не те що на реконструкцію. Тому й закінчилась історія диспансеру на Табурищі.
У 2000 році на теренах Світловодська з’явились представники незалежної консультативно-експертної групи MEDMA. Їх поява дуже схвилювала медичну спільноту Світловодська, бо вони принесли ідею реформування медицини. Команда нового мера В.О.Болобана шукала шляхів покращення медичної галузі то й знайшла таких людей. Медпрацівників запросили на зустріч із ними до міської ради. О.В.Мостипан та А.І.Гайдук розповіли про створені ними приватні амбулаторії сімейної медицини. Маючи свій досвід почали пропагувати цю форму організації медичної допомоги. Під їх консультуванням реформувалась медична галузь на засадах сімейної медицини у Комсомольську, Кам’янці-Подільському та кількох інших містах. Присутнім на цьому зібранні запропонували викласти на папері своє бачення реформування медицини Світловодська.
Мені як керівнику шкірвендиспансеру було дуже важко працювати в умовах нестачі фінансування в період розпалу венеричних хвороб та й взагалі нестачі ліків та інших негараздів. Тому я й написав свої думки щодо покращення надання медичної допомоги у Світловодську. Через деякий час ми зустрілись з представниками MEDMA. А потім мені запропонували стати головним лікарем Світловодської ЦРЛ. Не хотів, але пообіцяли квартиру. Хоч якийсь вихід із побутової ситуації сім’ї із чотирьох чоловік, проживаючих у гуртожитку у кімнаті на 18 квадратних метрів за яку оплачували комунальні послуги як за трикімнатну квартиру. Чесно сказати – я не вірив у квартиру, але ж то був хоч шанс. Та й хотілося зробити щось для покращення в медичній галузі.
4 грудня 2000 року повинно було прийняте рішення про моє призначення. Я спокійно пішов на роботу до диспансеру. Цілий день ніяких дзвінків, ніяких вказівок. Я розумів, шо моїх опонентів у команді мера значно більше, ніж прихильників, тому заспокоївся і спланував свою завтрашню роботу в диспансері. Але близько 22 години у двері кімнати постукали і Олександр Васильович з Андрієм Івановичем відвезли мене в мерію. Мене призначено виконуючим обов’язки головного лікаря Світловодської ЦРЛ. А головним лікарем призначили через півроку. Наступного дня я пішов до диспансеру, попрощався з колегами та й пішов на нове місце роботи. Але перед цим пішов до священика взяти благословення на нову роботу. Отець Андрій – син відомого і шановного хірурга І.Бульби, мій учень недільного ліцею благословив із словами: «Благословляю з тим, щоб відкрити в лікарні православну капличку». Отак з благословенням отримав ще й завдання.
Зазвичай «Нова мітла по новому мете». Я різких рухів не робив. Адже коли вирушаєш у далеку дорогу не вдягаєш нове взуття, яке може натерти ноги, а йдеш у старому, перевіреному. Керуючись цією народною мудрістю призначено було нового начмеда Ліду Володимирівну Омельченко та завідуючу поліклінікою Маю Миколаївну Помазан., пізніше змінився головний лікар станції швидкої допомоги – ним став профспілковий лідер Олег Володимирович.
Мене переконували, що треба поміняти фінансистів, керівників господарчої служби. Але я не бачив у цьому сенсу. І зовсім через невеликий час у мерії відзначили, що в керівництві лікарні сформувалась команда.
З представниками підприємства MEDMA (а вони були згідно договору з мерією нашими консультантами) ми визначили основний напрямок роботи – раціональне використання площ приміщень для зменшення використання коштів на оплату комунальних послуг, щоб ці кошти використовувати на лікування пацієнтів. Я ж для себе визначив першоплановою проблемою дисципліну. Світловодськ взагалі місто заполітизоване. Так і в лікарні : одні за Вітренко, інші за Симоненка. Люба нарада перетворюється в політичний мітинг. А вчасно на роботу прийти – зась. Першим моїм наказом по лікарні був наказ про догану за спізнення на роботу десь близько сотні працівників. Народ призадумався. Але через деякий час з’явився ще один аналогічний наказ. Люди зрозуміли, що після третього наказу можна залишитись без роботи і почали вчасно починати і закінчувати свій робочий день. А взагалі кожен працівник лікарні був на своєму місці професіоналом.
У спадок мені дісталася кримінальна справа на завідуючого пологовим відділенням П. Ф Задою, він був відсторонений від роботи. «Справи лікарів» у нашому суспільстві практикувалось досить часто, то як же Світловодську обійтися без такого! Павло Федорович прийшов до мене, попросив поновитися на роботі. Поговорили. Вирішили дочекатися рішення суду. Не знаю чи це був збіг, чи сплановано, але була зустріч із завідуючою жіночою консультацією Ніною Дмитрівною Халявко, якій я довіряв як професіоналу, і людині . Вона дала пораду: «Хочеш не переживати за пологове відділення – залиш там Задою. У нього складний характер, але він має золоті руки». Відбувся суд. Складу злочину не виявлено. Лікар повернувся до роботи. Бюджет лікарні спорожнів на певну суму, бо треба було відшкодувати лікарю за вимушений прогул. Взагалі відмічалося негативне відношення до медицини з боку міської влади. По понеділкам проводилась в мерії нарада, де збиралися керівники всих міських закладів. Обов’язково знаходилось за що вщипнути. Якась санітарочка донесе, що десь підтікає кран. При чому ж донесе знайомим у мерію, а не лікарняному завгоспу. І по цьому факту – ціла тирада про те, що лікарня не раціонально використовує кошти. Колись трапилась кража оргтехніки. Вікна були закриті решітками. Але решітки, які стояли десятиліттями ще з часів будівництва лікарні не закривали якісь 20 см верхньої частини вікна. Цим і скористалися злодії. В цій ситуації винною була також лікарня, а ніяк не правоохоронні органи, завдяки роботі яких допущена така криміногенна ситуація в місті.
Одного разу нас запросили до Дніпра на зустріч з американським сімейним лікарем Ігорем Галярником. В машині було вільне місце і я запросив поїхати з нами отця Андрія. На той час в обласній лікарні І.Мечникова була капличка, де чудотворила ікона Святителя Луки ( професора-хірурга В.Ф.Войно-Ясенецького). Зустріч із паном Ігорем була цікавою, змістовною. Невдовзі ми змогли відкрити амбулаторію сімейної медицини на віддаленому районі міста – Ревівці. Відвідали ми й капличку в лікарні Мечникова, познайомились із настоятелем. Розповіли про наше бажання відкрити капличку і в нашій лікарні. Отець Георгій запропонував на освячення нашої каплички чудотворну ікону Святителя Луки.
Помаленьку вимальовувались плани реорганізації лікарні. Але ж політичні протистояння продовжувались. Замість плідної роботи – мітинги, спори. З цим щось треба було робити. Запропонував неформальний захід – паломницьку поїздку до Золотоніського Красногорського монастиря. Орендували туристичний автобус і вихідного дня вирушили в подорож. На той час я ще не був професійним екскурсоводом, але багато чого міг розповісти. До краєзнавчих розповідей додавав і організаційні. Моя перевага була в тому, що ніхто не міг вступити в дискусію (як під час звичайних зборів у аудиторії) – мікрофон виявився великою силою. Тож під час цієї поїздки ми побували в монастирі, Золотоніській ЦРЛ, де відвідали й капличку, та в Успенському соборі. Золотоніський Успенський собор бере свій початок з 1745 року і як би не заїжджали подорожні до Золотоноші собор зустріне їх і проведе. В соборі настоятель о. Ярослав благословив кожного паломника духовною літературою. Невдовзі після цієї поїздки по узгодженню з міською адміністрацією була відкрита капличка і в Світловодській ЦРЛ. На освячення храму прибула з Дніпра чудотворна ікона Святителя Луки. Вона перебувала в нашій лікарні певний час.
Саме тоді сталося підтоплення частини міста – Табурища. Спеціалісти працювали над усуненням наслідки надзвичай ної ситуації. Щодня приїздили обласні керівники з Кіровограда, щоб консультувати підлеглих як треба працювати. Я вже мав певний досвід: потрібно пам’ятати цифри. Напередодні зазубрив які площі вражені стихією, скільки яких будівельних матеріалів потрібно (в кубах, квадратних метрах і в грошах) і був спокійний, що легко відповім на запитання і виглядатиму непоганим керівником. Бо коли плутаєш в якихось цифрах – нікудишній керівник. І ось наступає це момент – мене підкликає начальник облздороввіділу Бондаренко В.В. Я ще раз заглянув у шпаргалку і спокійно підійшов до Володимира Васильовича. «Який розмір взуття носить твоя дружина?», – запитує мене. Де подівались усі цифри з моєї голови я не знаю. Але ж мовчати не можна: «П’ятдесят другий», – кажу. «Не підходить. Знаєш що: зателефонуй своїй дружині і попроси щоб вона швиденько купила носочки і легенькі туфлики без каблучка такого-то розміру, бо заступник голови адміністрації забула куди їхала і взулася в туфлі на високих каблуках, тут же вони не підходять». Коли я озвучив дружині поставлене завдання, вона, спокійна по своїй натурі, вибухнула : «Ви що там всі подуріли?». Єдине що попросив її виконати завдання швидко, що й було зроблено. Звідки в моїй голові взялася цифра 52 я зрозумів пізніше – це розмір моїх штанів. Але в даній ситуації важливо було те, що цифра була сказана швидко і чітко.
Весь час коли стихія бушувала у Світловодську чудотворна ікона перебувала в нашій капличці. Капличка знаходилася на першому поверсі під непрацюючою через протікання даху операційною. Ця, друга , операційна була необхідною, бо на одну було велике навантаження, а це могло привести до ускладнень у хворих. І ось сталося чудо – виділяються позабюджетні кошти і в стислі терміни за новітніми технологіями ремонтується дах. Мабуть Святий Лука, професор хірургії попросив у Бога допомоги і трапилося чудо. Мабуть і молитви в Красногорського монастирі медиків-паломників допомогли цьому.
Багато приходилося виконувати непотрібної роботи. Нічний дзвінок з Кіровограда від начальника облздороввіділу; «Як там у вас ситуація? Готові ви до надання допомоги потерпілим?» «Володимире Васильовичу, ні про яку надзвичайну ситуацію мене не інформували», – відповідаю. Телефоную до начальника міського відділу з Надзвичайних ситуацій. Розповідаю про дзвінок зверху, що десь на водосховищі на льоду дрейфують рибалки. Виявилося, що така ситуація є, але вона не на території Світловодського району, тому у міському відділі НС нічого й не знали. Цілу наступну добу ми були готові прийняти потерпілих. А скільки рапортів про свою готовність ми відправляли протягом цієї доби! А рибалки в цей час тікали від рятувальників на льодині, щоб не платити штраф за порушення.
Однією з особливостей Світловодської ЦРЛ було те, що вона називалась районною, а керувалась міською владою . Обслуговували і місто, і район. І в області з нас більше питали за сільську медицину – така була концепція. Тому у мене була необхідність періодично бувати в сільських мед закладах. Ставлячи мера до відома, що їду в район завжди чув в’їдливе питання: «Що в міській медицині все вже вирішено і працює?»
Звичайно, фінансування сільських медзакладів було таке ж мізерне, як і райлікарні. На нарадах головні лікарі районних закладів жалілися на нестачу коштів, що їм же треба доглядати і годувати тих самотніх бабочо́к. Відомо, що в усі часи медицина виконувала й соціальні функції . І в шкірвендиспансері, і в райлікарні, і в сільських лікарнях лежали престарілі, за якими не було кому доглядати. Звичайно, це не правильно: або соціальні служби повинні б були проплачувати за ці послуги лікарням, або ще правильніше – ці кошти повинні були б з самого початку закладатись у бюджети лікарень, чого не робилось. От одного разу, їдучи з наради в Кіровограді, заїхав в дільничну лікарню, де головний лікар дуже щемно розповідав про бабочо́к, яких він доглядає. Вечірньої пори (коли бабусі вже повинні лежати в ліжечках) в палатах лікарні я знайшов медсестру та водія , які грали в карти. Прибув і головний лікар. Поговорили. Після розмови його світогляд змінився і виступи на робочих нарадах набрали інших відтінків.
Ніколи не забуду відвідування одного з ФАПів, до якого ми приїхали із заступником Л.В.Подольською. Заїхавши в село запитали в жіночки де знаходиться ФАП. «Та он там, – махнула в напрямку густо порослого немолодими деревцями гайку, – та тільки там закрито, бо наш лікар вже зранку пішов до хворих. Зараз , мабуть до Бамбулихи пішов уколи зробити. Пішли я проведу». Ми наздогнали старенького сільського лікаря з великим портфелем, дочекались, поки він обслужив виклик, щоб піти до приміщення ФАПу- старенької хатинки , де розміщувався медичний заклад через густі зарослі тонкої деревини. Видно, що сюди вже давно ніхто не ходить. З відкритих дверей потягло запахом мишатини. Зайшли до кімнати. Старовинні меблі. На столі та в комодах – жовті карточки, пописані чорнильною ручкою. Що в цьому приміщенні не ступала нога моїх попередників за посадою вже десятки років – це однозначно. А чи бувала тут колись місцева влада? Скільки ще в наших селах отаких медпрацівників, що колись запряглись у важкого медичного возу, сумлінно тягнуть його від хати до хати, даруючи нашому стомленому народу здоров’я.
На період моєї роботи випало ще одне випробування: проводилось реформування диспансерів. Дуже не хотілося, щоб ці лікувально-профілактичні заходи були розформовані. Звернулися до облздороввіділу, де нам нічим не допомогли, бо питання вирішувалось в Києві. Взяли Світловодську валюту (копчену рибу) та й поїхали до Києва. В Кабінет Міністрів нас не пустили, але листи прийняли і порекомендували звернутись у Міністерство охорони здоров’я. Тут наша риба допомогла: нас вислухали, порадили що робити ,прийняли документи. Через деякий час ми отримали документ, завдяки якому шкірвендиспансер отримав статус міського комунального закладу. Це дало можливість йому мати свій бюджет і пропорційне фінансування.
Великою проблемою було забезпечення хворих діабетом інсуліном. Нещасні хворі мітингували і в мерії, і в стінах нашої лікарні. Відповідь мерії була простою: «Ми гроші даємо лікарні, от там і шукайте правди». Гроші то нам давали, але те, що їх було мало – про це не говорили. Щоб якось вийти із складної ситуації спочатку організувало школу діабетика, де лікар ендокринолог з використанням відео та інших засобів навчала азам повноцінного життя при цій тяжкій хворобі. Допомогу в організації цієї школи отримали від фармацевтичної фірми, яка проводила продаж інсуліну, там же з часом почали закупляти інсулін за нижчими аптечних цінами.
Щодня на мій робочий стіл лягала велика пачка паперів, які я повинен вивчити, підписати. Я звернув увагу на акти списання картоплі, які досить часто повторювались. Виявилось, що овочі гнили, тому їх і списували. Порадились із С.П.Стовбовою в плані того, щоб готувати більше страв з картоплі, щоб раціонально її використовувати. Наші вправні кухарі почали готувати нові страви. Вдячні пацієнти навіть статтю в місцевій газеті з подякою надрукували.
Говорячи про формування бюджету хочеться звернути увагу на такий момент. В бюджет закладалися кошти на ремонт приміщень лікарні. Ці кошти закладались і в кошторис лікарні, і в кошторис відділу капітального будівництва. Я бачив, що роботи, які проводили наші штатні працівники коштували набагато менше, ніж послуги ВКБ. Але в бюджет ВКБ коштів закладалось більше. Щоб зрозуміти я звернувся з питанням до знаючої людини. «Колего, через будівельні роботи в бюджетній установі найлегше отримати «відкат». Ви ж з лікарні його не дасте, а через ВКБ – отримають», – була відповідь.
Тим часом у нашій поліклініці активізувалась амбулаторна хірургія. Молоді перспективні лікарки Ія Ігорівна та Юлія Павлівна почали активно оперувати амбулаторно, зменшуючи навантаження на ліжковий фонд лікарні.
Розробили механізм рівноправного фінансування всіх підрозділів лікарні. Закінчилось те, що пологове відділення фінансували, а на серологічну лабораторію шкірвендиспансера коштів не було. Кошти виділялись згідно бюджету кожного підрозділу лікарні.
І звичайно ж ми постійно працювали над раціональним використанням наявних приміщень. Скільки засідань провели – не порахувати. Скільки разів ми перелаялись на цих нарадах – не передати. Вдалося здати кілька приміщень в аренду. Наради проводились знову і знову. Хотілося знайти раціональне зерно. Гарячі голови звинувачили мене в бездіяльності. Легко говорити, коли не відповідаєш про зроблену помилку. Мені не хотілося робити помилки, які б привели до якоїсь епідемії, загострення хвороб через це неправильне рішення. Наші бажання до реформування були головним болем для санстанції. Тому важко було отримати вчасну й кваліфіковану відповідь на поставлені нами питання. Зробити неузгоджену дію, а потім платити штраф – не хотілося нікому.
Всі ці пошуки проводились разом із буденною працею: лікуванням хворих, відвіданням нарад в органах місцевої влади, обласних закладах, розглядом скарг, відповідями на листи, різноманітними узгодженнями. На обласні наради зазвичай я їздив із спеціалістами, яких стосувався розгляд питання. Розглядається гінекологічна проблема – районний гінеколог та лікарі гінекологи і т.д. Одного разу нащ начмед Лідія Володимирівна пожалілась, що її ніколи не беруть у такі поїздки. По правді сказати, я себе почував спокійно коли начмед була в лікарні. Знав, що завжди прийме правильнее рішення. Але ж запропонував поїхати на найближчу протиракову комісію. Так сталось, що ми сиділи не поруч, а через кілька місць. Що таке протиракова комісія в Кіровограді я б не бажав знати нікому. І ось у перерві підходжу до Лідії Володимирівни: «Ну як Ваше враження?». Наша виважена, спокійна, врівноважена начмед відповіла: «Я так розпереживалася, в мене так в роті пересохло. Я вже думала встати під час конференції, взяти на столі президії пляшку води і залпом випити». Це ще питання не стосувалось нашої лікарні. З цих комісій повертались додому і без категорій не тільки з зіпсованими нервами.
До лікарні часто навідувались перевірки різного рівня: обласні спеціалісти перевіряли роботу Світловодських лікарів. Фінансові ревізори перевіряли стан фінансової дисципліни. Звичайно, не приємно, коли знаходять помилку в твоїй роботі, але коли на неї вказано, то вже звертатимеш увагу на те, щоб вона не повторювалась. Я дуже вдячний всім працівникам фінансового відділу, їх керіникам Тетяні Миколаївні та Тетяні Анатоліївні за їх титанічну працю, за те що навчали мене азам економіки та бухгалтерського обліку, вдячний працівникам відділу кадрів, вдячний «директору головного лікаря» – моєму секретарю Валентині Олексіївні за чітку , професійну організацію роботи в приймальні. З вдячністю згадую роботу відділу кадрів на чолі з Тетяною Леонтієвою Леонтьєвою. Взагалі вдячний всьому коллективу лікарні за їх подвижницьку роботу.
Йшов час. Для повної реалізації задумів, по реформуванню медицини Світловодська, передбачених дослідженням і висновками підприємства МЕDMA потрібне було рішення Кабінету Міністрів про пілотний проект. З отриманням такого рішення чогось не виходило. Звичайно, відмовитись від лишніх приміщень, задля економії коштів на енергононосіях це не заважало, але йти далі на шляху впровадження сімейної медицини було не законним.
Від отримання посади ні моя зарплата не збільшилась, ні побутові умови моєї сім’ї не покращились. За трагічних обставин звільнилося місце дерматовенеролога в Золотоніській ЦРЛ. На сімейній раді чотирма голосами «за» вирішили їхати до Золотоноші. Коли прийшов із заявою до міського голови, той згадав, що обіцяв житло і є дві квартири в жахливому стані, бо там жили наркомани, то ці квартири треба продати і купити собі одну. Ми чітко вирішили їхати до Золотоноші. 2002 року під переспіви Благовіщенських дзвонів відродженої і освяченої в цей день Благовіщенської церкви ми зайшли до мого отчого дому, який став надійною фортецею для нашої сім’ї. Мене прийняли на роботу за спеціальністю, дружина очолила відділення переливання крові, а згодом стала працювати за спеціальністю офтальмологом. Старша дочка того року пішла до школи. ЇЇ першою учителькою стала моя перша вчителька. Менша дочка – пішла в садочок. Почалося нове життя, облаштування житла.
Відразу після виходу на роботу ще будучи «хворим на головного лікаря» відчув різницю у відношенні до медицини і медиків у Світловодську та Золотоноші. Найперше: сесії в Золотоноші проходять максимум за дві години. У Світловодську вони починались вранці і закінчувались глибокої ночі. На той час у Золотоноші вже широко практикувалась ендоскопічна хірургія та травматологія. Приміщення лікарні були і є затишними, відремонтованими. Але! Згідно моїх посадових обов’язків я повинен був робити експертну оцінку стану васерманізації, а для цього – брати в руки історії хвороби. Ці історії хвороби мені хотілося рвати і заставляти їх переписувати. Багато було й залишається питань до лабораторного обстеження. У Світловодську воно було якісніше. Коротко висновок можна зробити такий: якби керівництву міста Світловодська навчитись відноситись до медицини так, як відноситься влада Золотоноші, то не знищувалась би Світловодська лікарня сьогодні отим важелезним катком реформації.
У Світловодську залишилось багато друзів. Часто спілкувався й спілкуюсь із ними та бувшими співробітниками. Зо домашніми клопотами приїхати до Світловодська зміг через 2 роки. Признаюсь: побоювався їхати. На керівній роботі може когось зобидив, перед кимось провинився. Коли був при посаді людина можливо й мовчала, а зараз – звинуватила б. Але якщо такі випадки були – то все рівно треба з’ясувати і при необхідності вибачитись. Автобус зупинився, мої ноги стають на Світловодську землі і я чую: « Ой, Віталій Григорович! Як я рада бачити Вас! Вітаю». Придивляюсь: юрист нашої лікарні Анічка. Це та Аня, яка скрупульозно вичитувала документи, візувала, після чого я спокійно їх підписував. Колись прийшла й говорить : «Ви можете підписати цей документ, якщо від Вас цього вимагають, але це не законно». Звичайно ж прислухався до думки спеціаліста і не прогадав. Десятки зустрічей у Світловодську і тільки позитивні емоції. Мабуть таки не залишилось після моєї роботи в місті чорного сліду.
Час роботи головним лікарем Світловодського району – це важкий час на моєму життєвому шляху. Але я не жалію, що він у мене був. Мені приємно було працювати з колективом однодумців, які , як і я, бажали змін для покращення роботи системи охорони здоров’я Світловодська. Вони продовжили розпочате, а я з радістю повернувся у свою дерматовенерологію.
Побиванець Віталій Григорович
Лікар дерматовенеролог
Член Національної спілки краєзнавців України
Лауреат краєзнавчої премії ім. М.Ф.Пономаренка
Член Спілки слов’янських письменників України
